Хитрий «Кровосись», або просто Азаров Микола Янович
Офіційна біографія
Народився 17 грудня 1947 року в м. Калузі. Справжнє прізвище Миколи Яновича — Пахло, яке він змінив відразу ж після одруження з Людмилою Азаровою («Остров», 17 червня 2004 р.). Азаров закінчив Московський державний університет, за фахом — геолог-геофізик.
З 1971 по 1976 рік — начальник дільниці, головний інженер у тресті «Тулашахтоосушення» комбінату «Тулавугілля». Після цього впродовж восьми років працював у Підмосковному науково-дослідному і проектно-конструкторському інституті. З 1984 до 1995 року — заступник директора і директор Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки та маркшейдерської справи. Був народним депутатом другого скликання Верховної Ради, очолював бюджетний комітет.
У 1993-1994 роках Азаров був виконувачем обов’язків голови Партії праці. З листопада 2000 року — член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а через півроку подав у відставку з цієї посади. У квітні 2003 року на п’ятому з’їзді Партії Регіонів, Микола Азаров був обраний головою політради партії.
З жовтня 1996 року — голова Державної податкової адміністрації України (ДПАУ).
У жовтні 2002 року депутатською фракцією «Європейський вибір» висувався кандидатом у прем’єр-міністри. 25 листопада того ж року призначений першим віце-прем’єр-міністром і міністром фінансів в уряді Януковича. Пішов у відставку 5 січня 2005 року.
На парламентських виборах 2006 року балотувався до Верховної Ради за списком Партії регіонів (№ 12).
Микола Азаров — один із тих політиків у Партії регіонів, до думки якого прислухаються інші партійці
4 серпня 2006 року призначений Верховною Радою України першим віце-прем’єр-міністром, міністром фінансів.
У 2006 році в «Топ-100» найвпливовіших людей України, яких щорічно визначає журнал «Кореспондент», Микола Азаров посів дев’яту позицію.
На парламентських виборах 2007 року Азаров балотувався за списком Партії регіонів (№6).
У 2007 році в «Топ-100» найвпливовіших людей України, яких щорічно визначає журнал «Корреспондент», Микола Янович посів шосту позицію.
У 2007 році в рейтингу журналу «Фокус» «200 найвпливовіших українців» посів 30-те місце.
На виборах 2007 року депутатський мандат отримав за списком Партії регіонів (№6).
Голова комітету з питань фінансів і банківської діяльності.
Під час президентської кампанії 2010 року був керівником виборчого штабу Віктора Януковича.
11 березня 2010 року Верховна Рада України призначила Миколу Азарова прем’єр-міністром України.
На парламентських виборах 2012 року очолив список Партії регіонів.
Компромат
До початку політичної кар’єри життя Миколи Азарова нічим примітним не вирізнялося. Звичайний учений-геолог, який робить наукову кар’єру. Починав він цю свою кар’єру в Москві, але потім переїхав до Тульської області, а потім до Донецька, де і пішов у гору.
У цьому немає нічого дивного, у столиці кар’єру робити складніше, ніж на периферії. Так він і доріс до директора науково-дослідного інституту і професора. Мабуть, він дійсно був непоганим ученим і непоганим адміністратором. Вважається, що політична кар’єра Азарова почалася з Партії регіонів, одним з організаторів якої він справді був. За іншою версією — з податкової інспекції. Насправді кар’єра почалася значно раніше. Ще в далекому 1990 році його кандидатура розглядалася на посаду першого секретаря Донецького обкому Компартії. У цей час він був керівником НДІ геології, який розташовувався в Донецьку.
Це був кінець перебудови, і сорокатрирічного Миколу Азарова керівництво Компартії України сприймало як молодого і перспективного вченого, «молоду кров», яка принесе нові віяння в політику індустріальної столиці УРСР. Але не сталося. Замість Миколи Яновича першим секретарем Донецької області став досвідчений функціонер Євген Миронов. Цікавий факт: у той самий час і на ту саму посаду розглядався Петро Симоненко — нинішній лідер КПУ. Петро Миколайович був тоді секретарем з ідеології Донецького обкому і представляв консервативну частину КПРС.
А Микола Азаров (у це важко повірити) представляв Демократичну платформу, тобто був прихильником змін, прогресу і перетворення тоталітарної системи на парламентську, демократичну. На базі цієї платформи він пройшов у делегати історичного двадцять восьмого з’їзду КПРС, того самого, де відносно молодий Борис Єльцин пішов в опозицію до Михайла Горбачова. Виходить, що й Азаров був тоді в зграї молодих реформаторів і особисто доклав руку до «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття», як говорив його партнер по геополітичному курсу Володимир Путін. Чи пробачив би йому це електорат Партії Регіонів, якщо в когось із його опонентів вистачило б розуму звернути на це увагу? Питання швидше риторичне. До речі, ще одним делегатом цього з’їзду був тодішній директор заводу «Південмаш» Леонід Кучма. За деякими даними, там вони і познайомилися. Але поки ще не зблизилися, після з’їзду вони роз’їхалися — Кучма до Дніпропетровська, а Азаров до Донецька.
«Старі Донецькі»
Родоначальниками донецького регіонального клану були люди, чиї імена зараз призабуті — Євген і Володимир Щербань, Ахат Брагін, Юхим Звягільський та інші, багатьох з яких нині і немає вже в живих. Саме тоді відбулося зрощення бізнесу, криміналу, силовиків і регіональної влади. Ахметов і Янукович просто вписалися в цю, вже готову систему. Не останнє місце в ряду тодішніх «донецьких» посідав і Микола Янович.
У 1993 році він разом із Валентином Ландиком організував Партію Праці, яку можна сміливо назвати прообразом майбутньої Партії Регіонів. Сенс заходу простий. На Донбасі повно людей із грошима — місцеві князьки, червоні директори, бандити, чиновники-корупціонери. Але у них немає зв’язку один з одним і представництва у владі. Ось партія Миколи Яновича такі послуги в Донецькому регіоні й надавала.
Азаров у НДІ
Партнер і тодішній шеф Азарова — Валентин Ландик, на той момент директор ВО «Електробитмаш», яке він незабаром приватизує і перейменує на «Норд», поїхав до Києва і став віце-прем’єром, а Микола Янович залишився на господарстві, в Донецьку. Взагалі кажуть, що «донецькі» почали перебиратися до Києва тільки з приходом Януковича в прем’єри.
Це не зовсім так, перша хвиля з донецького регіону в київський пішла якраз тоді, на початку дев’яностих. Ще один представник шахтарського краю Юхим Звягільський став прем’єр-міністром і переїхав до Києва.
«Донецькі» впевнено покрокували коридорами будівлі на Грушевського. А коли до їхньої думки не прислухалися, до столиці приїжджали шахтарі й стукали касками по асфальту. До речі, Юхим Леонідович теж доклав руку до формування Партії праці і був у ті роки її негласним куратором. Утім, він доклав руку до створення багатьох партій, включно з КПУ. Як представник Партії праці Азаров балотувався до Верховної Ради 1994 року по 115-му Петровському округу Донецька. І, природно, пройшов. Ставши народним депутатом, він назавжди покинув свій рідний Донецьк і прописався в маленькій, близько п’ятдесяти квадратних метрів? квартирі в Києві. Президентом тоді був Леонід Кравчук, але його дні на цій посаді були полічені.
«Партія регіонального відродження України»
У Азарова була своя партія. Спочатку вона називалася «Партія регіонального відродження України», і створили її 1997 року Микола Азаров і його давній знайомий, тодішній мер Донецька Володимир Рибак, який і став її головою. Це була невелика партія, яка на виборах 1998 року подолала чотиривідсотковий бар’єр тільки в Чернівецькій області. Але 2000 року ситуація змінилася. Кучма стрімко втрачав свою популярність.
Президентський партійний проєкт НДП себе не виправдовував, а вибори 2002 року були на носі. Тоді Партія регіонального відродження України поглинула партійні проекти Валентина Семиноженка, Валентина Ландика, Юхима Звягільського, що зовсім не дивно. Крім того, туди увійшла партія тодішнього банкіра Леоніда Черновецького. Увесь цей конгломерат на позачерговому з’їзді був названий Партією Регіонів. А партія ця, своєю чергою, увійшла до прокучмівського виборчого блоку «ЗаЄду», або За Єдину Україну. І пройшовши в Раду і «нагнувши» всіх без винятку мажоритарників, увійшла в парламентську більшість. Тож у політичній долі президента Кучми він узяв найбезпосереднішу участь. Але одночасно з цим він брав участь у долі іншого президента.
Йдеться про Володимира Путіна. За участю Азарова фінансували вибори президента Росії, які відбулися 26 березня 2000 року. А незадовго до цього в липні того ж року Микола Янович обговорював з Кучмою питання фінансового сприяння майбутньому лідеру Російської Федерації. У розмові цій також брав участь Вадим Копилов, на той момент заступник керівника «Нафтогазу України». Тоді через банки «Укрексім» і «Україна» було перераховано 60 мільйонів доларів на підтримку виборчої кампанії Путіна. Очевидно, майбутньому президенту потрібна була готівка, а потрапляти в залежність від олігархів він не хотів. Справедливості заради варто сказати, що це не було жестом альтруїзму, гроші Володимир Володимирович мав повернути, прийшовши до влади, за рахунок списання частини зовнішнього боргу України. Чи повернув, ми не знаємо і, напевно, не дізнаємося ніколи.
Звинувачення в лобізмі
У березні 2002 року Григорій Омельченко у своєму депутатському запиті звинуватив Миколу Азарова в лобіюванні інтересів компаній «ТНК-Україна» і «ТНК-Україна Інвест». Зокрема, йшлося про надання їм податкових пільг. На доказ народний депутат продемонстрував копію листа, адресованого Миколі Азарову тодішнім головою президентської адміністрації Володимиром Литвином. Микола Янович відкинув звинувачення Григорія Омельченка: «Категорично заявляю, що все написане в депутатському запиті щодо мене, Азарова Миколи Яковича, є неправдою й обмовкою, а копія листа — грубо виконана підробка» (УНІАН, 6 березня 2002 р.).
Через кілька місяців Генеральна прокуратура оголосила, що лист Володимира Литвина до Миколи Азарова, який надав слідчим Григорій Омельченко, є фальшивкою.
«Азаровщина»
Інна Богословська — звинуватила Миколу Азарова в ігноруванні думки інших, нелюбові до України, повній неповазі до закону та свавільному використанні бюджетних коштів. Це, як вважає Інна Богословська, породило існування в Україні такого поняття, як «азаровщина», яка тривала без малого вісім років, з 1996 по 2002 рік. Вибіркове застосування законодавства — це свавілля. Саме за Азарова почалося податкове свавілля, коли за несплату податків можна було взяти практично будь-якого бізнесмена — від господаря ларька до господаря заводів.
При ньому було створено податкову міліцію, яка могла влаштувати «маски-шоу» в будь-якому офісі. При ньому ж податкова адміністрація стала інструментом політичного впливу, з її допомогою могли задавити, і давили будь-якого політичного опонента влади. Тиснули і вільну пресу — свого часу саме податкова розгромила редакцію опозиційного видання «Обком», а потім заявила, що помилилася приміщенням. Судячи з тих же плівок Мельниченка, Азаров особисто намагався закрити опозиційні «Сільські вісті», на вісім місяців заблокувавши рахунки газети.
З гучних справ за його участю можна також згадати банк «Слов’янський» — один з найбільших українських банків, який за допомогою податкової був збанкрутований. Тоді податкова міліція заарештувала чотирьох керівників цього банку, з нього побігли вкладники, а через деякий час Нацбанк його і зовсім ліквідував. Можна згадати і банк «Україна», у якого податкова взяла кредит близько 3 мільйонів гривень і не повернула, що зіграло свою роль у банкрутстві цього найбільшого банку. Але були й ті, кого податкова покривала. Так, депутат Григорій Омельченко стверджував, що ДПАУ створює штучні пільги для компанії ТНК-ВР. Податкова абсолютно точно покривала злочинні схеми фаворита Леоніда Кучми і хранителя його особистого гаманця Ігоря Бакая.
Тож у деяких випадках відомство Миколи Яновича могло підприємця знищити, а в деяких підтримати. Причому і те, і те було абсолютно протизаконно. Середня сума хабара в цьому відомстві за вісім років управління ним Миколою Азаровим злетіла до шестизначних цифр у доларах США. При цьому брали всі інспектори і взагалі, все, хто міг взяти. Податкова й досі залишається одним із найбільш корумпованих державних органів. Як не дивно, при цьому сам Азаров не сильно збагатився. Тобто зовсім безсрібником його не назвеш. Але ось є такий факт — із плівок Миколи Мельниченка нам відомо, що Микола Янович просив у президента дозволу на поліпшення житлових умов. Йшлося про придбання за державний кошт трикімнатної квартири у 180 квадратних метрів. Для цього її треба було забрати в якихось «жидів». При цьому він зобов’язався здати свою квартиру на Печерську, площею в 50 квадратних метрів. Тобто, будучи чотири роки керівником найгрізнішого відомства в країні, він жив у «двушці» і просив дати йому «трійку».
Це було в ті часи, коли в Конча-Заспі та Пущі-Водиці зводилися особняки і котеджні селища, коли Павло Лазаренко придбав віллу в Каліфорнії, коли крали не просто колишні держпідприємства, а цілі галузі. У цей час головною мрією найвпливовішої людини в країні була не надто велика за мірками чиновників і олігархів квартирка. Тобто можна сказати, що все це свавілля з податковою системою було ним влаштовано не для особистого збагачення, а з любові до влади і прагнення в ній будь-якими засобами утриматися. Одразу ж після оприлюднення плівок Микола Азаров заявив: «Не було такого» (інтернет-сайт ДПАУ). Згодом факти, які містилися в аудіозаписах, Микола Янович коментував так: «Нікого ми не притискали і не могли притиснути. Думати про те, що Азаров може дати команду, яка пройде непоміченою — від Києва до якоїсь Горохівки, — може лише утопіст« (»Дзеркало тижня», 12 березня 2001 р.).
«Звинувачують мене в якихось зв’язках із криміналом. По-моєму, це може робити тільки шизофренік« (»Сегодня», 7 серпня 2001 р.).
«Коли мені кажуть: «Азаров захищав Бакая», — це ж брехня по-українськи!» (інтернет-сайт ДПАУ).
«Можу тільки висловити своє глибоке обурення огидною провокацією і презирство до справжніх авторів антисемітських висловлювань» (про нову квартиру. — С.Р.) (УНІАН, 4 вересня 2002 р.). «Податкова не закривала банк «Слов’янський», там було виявлено дуже великі порушення фінансової та податкової дисципліни» (чат-конференція на www.most.info, 20 липня 2000 р.).
Крім чиновницької роботи, Микола Янович паралельно займався політичними питаннями. У 1999 році він разом із міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком забезпечував переобрання Кучми на другий термін. У вже згадуваних плівках Мельниченка є фрагмент, де Леонід Данилович вимагає, щоб Азаров зібрав усіх керівників податкової і пояснив їм, що якщо голоси за нього не зберуть, то їх буде звільнено. Податківці мали приїхати в кожен колгосп і «пояснити» кожному керівнику за кого треба голосувати і які будуть наслідки, якщо цього не станеться. Микола Янович наказ виконав, Леонід Кучма виграв і з великим відривом.
«Обком»
Журналісти інтернет-видання «Обком» стверджують, що саме за вказівкою Миколи Азарова у 2002 році податківцями було влаштовано погром у їхній редакції. Причина — публікація компрометуючих матеріалів про Азарова і членів його сім’ї. Зокрема, в матеріалах йшлося про корупційну діяльність сина голови ДПАУ в Донецькій області.
Микола Янович ці звинувачення відкинув.
Тролінг Яценюка
Кілька років тому в соціальних мережах жваво обговорювали тролінг, який влаштував у фейсбуці колишній прем’єр-міністр України Микола Янович Азаров, прем’єр-міністру України на той момент Арсенію Петровичу Яценюку.
Суть його проста — старий прем’єр запропонував новому помінятися місцями на два роки і за ці два роки істотно поліпшити життя народонаселення України. Мета тролінгу проста — Микола Янович вельми недвозначно натякає на те, що за його часів жилося набагато краще — долар був по вісім, ціни менші тощо.
Арсеній Петрович нічого у відповідь не заперечив, а член його команди Арсен Аваков (докладніше про нього читайте в статті Арсен Аваков: кримінальне минуле міністра МВС) спробував щось не дуже зрозуміле сказати про те, що Азарову непогано б було з’явитися в МВС. Тобто відповідна реакція відверто слабка і дурна, оскільки навіть натяки на використання сили і влади свідомо викликають у соцмережах негатив.
Тим більше що МВС для арешту Азарова не зробило нічого. Так, хто не в курсі, Інтерпол не займається розшуком прем’єра-втікача, а апеляційний суд України відновив Миколі Яновичу пенсію, і, хоча міністр соцполітики Павло Розенко (докладніше про нього читайте в статті Павло Розенко. Історія міністра субсидій і пенсій) заявляє, що колишній прем’єр не отримає жодної копійки — формально, з точки зору закону, це його рішення не має правових підстав. Але в цьому випадку йдеться про інше. Ми бачимо, що Микола Янович почав грати якусь свою гру. І для того, щоб зрозуміти, що за гру він веде, і чого хоче домогтися, нам треба зрозуміти хто ж такий Микола Янович Азаров. Зараз його сприймають, скоріше, політичним трупом.
Про сім’ю та офшорний бізнес:
Людмила Миколаївна Азарова — дружина Миколи Азарова, стала власницею нерухомості на Рубльовці через кілька місяців після повалення режиму Віктора Януковича.
Як повідомлялося, спочатку сім’я Азарових виїхала до Відня — в Австрії прем’єр-міністр мав посвідку на проживання, — але незабаром Євросоюз вніс Азарових до списку санкцій, а проти Азарова-молодшого відкрили розслідування за підозрою у відмиванні коштів, а його майно і рахунки заморозили. З квітня 2014 року Олексій Азаров разом із батьком, Миколою Азаровим, намагаються за допомогою європейських адвокатів оскаржити застосування до них санкцій з метою розморожування заблокованих ЄС рахунків і зняття візових обмежень.
На початку вересня 2014 року міністерством внутрішніх справ Австрії за підозрою у відмиванні коштів на підставі рішення Ради ЄС про санкції проти клану Януковича було заморожено активи компанії LPG Trading GmbH, що займалася торгівлею скрапленим газом, і належать спільно Сергію Курченку та Олексію Азарову. Слідство щодо цієї компанії велося ще з березня 2014 року.
У дружини прем’єра відносно скромна ділянка, набагато більш значні угіддя на Рубльово-Успенському шосе записані на дружину сина Миколи Азарова. Та з 2014 року володіє кількома ділянками в Жуківці.
Що стосується Азарова молодшого, -Олексія Миколайовича, він український політик і україно-австрійський підприємець російського походження. Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, народний депутат України, член депутатської фракції Партії регіонів у Верховній Раді України сьомого скликання. Народився 13 липня 1971 року в місті Калузі. Одружений, виховує трьох дітей.
У Верховній Раді України сьомого скликання Олексій Азаров очолює групу з міжпарламентських зв’язків з Австрією, є заступником керівника групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Іспанія і є членом груп ВРУ з міжпарламентських зв’язків з такими країнами, як Японія, Литовська Республіка, Швейцарська Конфедерація, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Болгарія, Італійська Республіка, Королівство Саудівська Аравія, Французька Республіка, США, Фінляндська Республіка, Об’єднані Арабські Емірати та Республіка Ірак. У рамках міжпарламентської діяльності Олексій Азаров регулярно зустрічається з дипломатичними представниками різних країн і міжнародних організацій.
У виписці з реєстру австрійських підприємств зазначалося: син українського прем’єра проживає не на батьківщині, а на одній із тихих вулиць у XVIII районі міста Відень. Його адреса — Pötzleinsdorfer Straße, 152-156, корпус 3.
Дружина Олексія — Лілія Едуардівна Азарова (Фатхуліна, 1976), австрійська підприємиця і видавець (у декларації А. Азарова від 30.07.2012 представлена як «домогосподарка»). Керуюча і власник 50 % капіталу (€50 000) видавничого холдингу «Publishind Deuxe Holding GmbH»; власник журналу «Vienna Deluxe Magazine»; власник художньої галереї в елітному кварталі Відня Parkring.
У декларації Олексія фактично не вказано даних щодо нерухомості, ціни відсутні, і місцезнаходження теж.
У 2011 році Микола Азаров отримав дохід у розмірі 837 тис. 264 грн., а члени його сім’ї — 73 тис. 274 грн.
У власності Миколи Яновича перебуває земельна ділянка (3998 кв.м), житловий будинок (594 кв.м), квартира (190 кв.м). Члени його сім’ї володіють земельною ділянкою у Форосі (1500 кв.м), автомобілем Lexus RX-400 H.
На банківських рахунках сім’ї Азарових перебуває 1 млн. 550 тис. 515 грн.
Дачний кооператив і фірма, що торгує пальним, — лише офіційна частина бізнесу сім’ї прем’єр-міністра України Миколи Азарова. Як пише видання Корреспондент, інтереси сина глави Кабміну поширюються на великий курортний центр у Гурзуфі та низку великих об’єктів нерухомості.
Також, за даними ЗМІ, офіційно Азаров із дружиною та сином і ще кількома людьми володіють дачним кооперативом у Криму. Крім того, Азаров-молодший — один із засновників компанії, що торгує пальним. У нього також є й офіційна посада — голова ради директорів компанії Група Розвиток, структура власності якої прихована від державних реєстраторів.
Точно оцінити вартість бізнесу, пов’язаного з сім’єю прем’єра, неможливо, оскільки невідома структура власності компаній, у яких працює Олексій Азаров. Однак лише задекларована власність Азарова-старшого становить щонайменше $5,2 млн. А активи, якими управляє його син, за найскромнішими підрахунками обчислюються десятками мільйонів доларів.
«Розвиток» сімейний проєкт Азарових
Розвиток — компанія непублічна. Кореспонденту насилу вдалося знайти презентацію групи, в якій зазначено, що її заснували в лютому 2007 року. Фірма працює на ринку нерухомості та управління капіталом. Через компанії, що входять до групи
компанії «Легарт» і «Амальтея» Розвиток займається ще й лізингом і страховим бізнесом.
Компанія будує великий житловий комплекс Сан-Сіті в одному зі спальних районів Севастополя. Загалом планують ввести в експлуатацію 55 тис. кв. м житла. Чотири будівлі Сан-Сіті вже побудували і здали, а ще три (площею 25 тис. кв. м) закінчать до кінця року. Також Група Розвиток починає будівництво ще одного проекту — санаторно-готельного комплексу Кипарис на схилах Ведмідь-гори. За оцінками однієї з великих українських інвестиційних компаній, зробленими на умовах анонімності, вартість подібного активу, коли все буде закінчено, становитиме $6-12 млн.
В офіційній заяві Групи Розвиток сказано, що зараз один з її перспективних проектів — будівництво на території кримського санаторію Пушкіно 16-поверхового готелю Пушкін-Плаза. Площа цього готелю становитиме 22 тис. кв. м, на яких розмістяться 250 звичайних номерів і 12 апартаментів класу люкс. Оціночна вартість активу після завершення робіт може скласти $ 17-26 млн. Зв’язок цього проєкту з сім’єю прем’єра йде не тільки через Азарова-молодшого, а й через його батька і матір.
Пушкін-Плаза будують на землях санаторію, що належить благодійному фонду Гарант. Ця організація з’явилася в серпні 2005 року і стала правонаступницею іншого фонду, «Професіонал», який мав особливі права з реалізації конфіскату. «Професіонал» створили за вказівкою тоді ще голови Державної податкової адміністрації (ДПАУ) Миколи Азарова.
Серед засновників обох благодійних організацій немає прізвища прем’єра, зате є одні й ті самі люди: Анатолій Бабич,
зараз — директор Гаранта, Ігор Сотуленко, якого в травні 2010 року уряд призначив членом наглядової ради державного Ощадбанку, і Геннадій Самофалов, нардеп-регіонал.
При цьому Бабич і син Самофалова Андрій до 2007 року були співзасновниками туристичної компанії Благовіст-Тур-Україна, де їхнім партнером була Людмила Азарова, дружина глави Кабміну. Зараз, пише видання, Держреєстр каже, що у турфірми новий власник — якась киянка Галина Недодаєва.
Фонд Гарант і компанія Група Розвиток цікаві не тільки спільними проектами на Південному березі Криму, а й тим, що ці організації зареєстровані за однією адресою: Київ, вулиця Басейна, 7б. На те, що цей будинок може служити штаб-квартирою всього бізнесу сім’ї Азарова, вказує і факт прописки тут компанії Благовіст-Тур-Україна, в якій до 2007 року співзасновником значилася дружина прем’єр-міністра Людмила.
Оцінити вартість бізнесу, так чи інакше пов’язаного з сім’єю прем’єр-міністра, виданню не вдалося. Адже діяльність цих фірм здебільшого не публічна. Оціночна ж вартість проєктів — Пушкін-Плази і Кипариса, — що перебувають зараз у розробці у компанії під керівництвом сина глави Кабміну Олексія, становить близько $ 22-36 млн. Ця цифра не містить у собі кошти, які може виручити Група Розвиток від реалізації проєкту Сан-Сіті в Севастополі.
Маєтки Азарова в Конча-Заспі
Резюме
Висновків вистачить тут на два книжкових томи. Але якщо виокремити тільки основне, то можна сказати, що Микола Янович, як і більша частина політиків, діє не один, його сім’я — це згуртований організм, який користується політичними благами батька. Разом вони налагоджують нелегальний бізнес і відмивають гроші, це достовірний факт. Сам по собі Микола Янович — це людина, яка жадає влади, і, як можна побачити, заради неї він готовий виконувати будь-який наказ вищих осіб.