Абдуллін Олександр Рафкатович — «Газовий король»
Офіційна біографія
Народився 29 червня 1962 року в Києві.
За деякими даними, Олександр у третьому поколінні — нащадок академіка, проректора Київського університету, який пішов на фронт і загинув на самому початку Великої Вітчизняної війни.
Трудову діяльність починав токарем на столичному заводі «Точелектроприлад».
У 1985-1987 роках працював кореспондентом газети News from Ukraine, потім — кореспондентом і комерційним директором «Робочої газети».
У 1989 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.
У 1992 році Олександр Абдуллін пішов у великий бізнес. Він був директором компанії «Інтертрейд», віцепрезидентом корпорації «Республіка», президентом АТЗТ «Інтергаз».
На парламентських виборах 1998 року депутатський мандат отримав у Бориспільському виборчому окрузі № 97. Одночасно балотувався до парламенту за списком ХДПУ (№10).
У 1999 році Олександр Абдуллін брав участь у створенні партії «Демократичний союз». Структура створювалася під патронатом «директора-розпорядника» парламенту Олександра Волкова.
У 2002 році обраний до Верховної Ради України в Рівненському виборчому окрузі № 156.
У парламенті перебував у таких депутатських групах і фракціях: «Єдина Україна», «Європейський вибір», СДПУ (о).
З березня 2005 року — член фракції БЮТ. Проти приходу Олександра Рафкатовича у фракцію публічно виступив лише Степан Хмара. («Українська правда», 30 травня 2006 р.).
На парламентських виборах 2006 року обраний до Верховної Ради за списком БЮТ (№ 74).
На дострокових парламентських виборах 2007 року отримав депутатський мандат за списком БЮТ (№ 48). Заступник керівника фракції «Блок Юлії Тимошенко».
4 січня 2008 року призначений радником прем’єр-міністра України на громадських засадах.
Сім’я
Дружина — Тетяна Ростиславівна (1963 р.н.) — дизайнер будівельної компанії. За однією з версій, до шлюбу з Абдулліним вона була одружена з сином одного з високопоставлених партійних чиновників.
Абдулліни виховали доньок — Євгенію (1988 р.н.) і Олександру (1991 р.н.).
Компромат
Багато інформації, що компрометує Абдулліна, пов’язано з його діяльністю в нафтогазовій сфері наприкінці 90-х років: «Інформація, що компрометує Олександра Абдулліна, стосується його «газового» минулого. Ним, як стверджують поінформовані джерела, цікавилося навіть у ФБР США». Проти приходу до фракції БЮТ виступав авторитетний політик Степан Хмара: «Він пов’язаний з аферистом Ігорем Бакаєм, який є одним з учасників злочинної діяльності Кучми, — обурювався Степан Ількович. — Ці люди мають перебувати в інших установах». Навряд чи колишній стоматолог натякає на санаторій».
«Гаманець Тимошенко»
Чому Юлія Тимошенко посіла на виборах не друге, а лише третє місце? Це питання їй варто поставити тому, хто фінансував і спрямовував її виборчу кампанію, тобто Олександру Абдулліну. П’ять років тому він зайняв біля неї місце, що звільнилося після втечі Олександра Турчинова, але, схоже, дуже погано справляється зі своїми обов’язками. Абдуллін не зумів домогтися перемоги Тимошенко в 2014 році, підвів її на нинішніх президентських виборах, і цілком може провалити «Батьківщину» на майбутніх парламентських. Мимоволі виникає питання, а чи не засланий він козачок? І воно цілком логічне, якщо згадати про факти далекого минулого Абдулліна.
Як журналіст став газовим олігархом? Абдуллін Олександр Рафкатович (етнічний татарин) народився в Києві, де і виріс у старовинному будинку на вулиці Леніна (тепер — Богдана Хмельницького). Квартира в ньому належала ще дідусеві Абдулліна, який у 30-ті роки був академіком і проректором КДУ ім. Шевченка, він загинув 1941-го, будучи бійцем ополчення.
Після закінчення середньої школи Абдуллін вирушив на київський завод «Точелектроприлад», де оформився учнем токаря, а потім двічі (у 1979 і 1980-му) намагався вступити на географічний факультет КДУ, але провалювався. Зрештою, його все ж наздогнала довга рука радянського військкомату. За його словами, до армії його відвезли на чорній «волзі», та й служив він у частині ППО у Василькові (25 км від Києва), маючи змогу проводити звільнення вдома. Демобілізувавшись 1983-го, Абдуллін ще цілий рік десь забивав груші, і лише 1984-го вступив до КДУ на факультет журналістики, куди його запросив знайомий декан. Університет він закінчив у 1989-му, тому вирахувати рік вступу нескладно. Ці дивацтва породили чимало чуток про те, чим насправді міг займатися молодий чоловік, який значився токарем на заводі. Тим паче, що після цього в Абдулліна почалося небувале везіння: у 1985-му студент-другокурсник почав підробляти в кількох виданнях, зокрема в таємничій англомовній газеті «News from Ukraine» (інформації про таке видання не знайдено), після закінчення вишу він зробив миттєву кар’єру в «Робочій газеті» (від журналіста до комерційного директора), а потім у 1992-му різко перескочив у великий бізнес.
Звісно, сам Абдуллін не з простої сім’ї, та й його дружина Тетяна Ростиславівна теж (а до Абдуліна вона нібито була дружиною сина члена ЦК КПУ), та все ж про нього розповідали різне. Наприклад, що до і після армії Абдуллін вів веселе життя радянського мажора (наскільки дозволяли доходи батьків), що одного разу він так серйозно «влип», що був змушений погодитися співпрацювати з радянськими органами. Що нібито спочатку він допомагав їм виявляти «антирадянщиків» (звідси і робота на невідому англомовну газету), а потім його переключили на роботу з київськими ОЗУ. Де і познайомився зі своїм «старшим товаришем» Олександром Волковим, який, за даними SKELET-info, з молодості був приставлений в якості агента Угрозиску до свого сусіда Володимира Киселя (покійний київський «авторитет» на прізвисько Дід).
Усе це, звісно, лише чутки. Однак на початку 90-х, коли вся Україна була занурена в кризу і гіперінфляцію, мало хто міг дозволити собі буквально купатися в доларах. Для цього потрібно було мати доступ до експортних ресурсів, а також великі зв’язки у владі, в правоохоронних органах і в кримінальному світі. Абдуллін же тоді не просто розбагатів, він увійшов до числа перших українських олігархів, які піднялися на нафті та газі. І що цікаво, досі приховує, як саме це йому вдалося! Отже, там є що приховувати…
У 1989-му молодий випускник журфаку спокусився зробити серію фотографій із краєвидами Чорнобильської АЕС. За допомогою знайомих отримав дозвіл і супроводжуючого з дозиметром, а потім за допомогою тих самих знайомих опублікував ці фото в західній пресі — і, мабуть, знову-таки за допомогою знайомих, отримав за це міжнародну премію в конвертованій валюті, на яку купив собі в Києві окрему квартиру (з чуток, у якогось репатріанта). А як бонус журналіст Абдуллін отримав посвідчення «ліквідатора» — за яким він має пільги і виплати від держави.
У 1992 році, покинувши «Рабочую газету» і шлях журналіста, Абдуллін став директором фірми «Інтертрейд» — інформація про яку не збереглася (або була ретельно видалена). Пропрацювавши там кілька місяців, він перейшов на посаду віце-президента сумнозвісної корпорації «Республіка», створеної Ігорем Шаровим та Ігорем Бакаєм. В історію України ця корпорація увійшла на хвилі великого газового скандалу, заподіявши державі збитків майже на півмільярда доларів (а тоді долар був у рази «міцнішим» за нинішній). І до речі, на відміну від схожого скандалу з корпорацією ЄЕСУ, він не мав такого резонансу і продовження: про те, що Бакай і його компаньйони (включно з Абдулліним) оббрехали державу на таку величезну суму, все швидко «забули». Що дозволило їм спокійно провернути свої наступні афери. І знову питання — чому?
Афіри «Республіки»
Питань стане ще більше, якщо згадати, ким були тоді засновники «Республіки». Перший — кіровоградський бізнесмен Ігор Шаров, який із братами відкрив фірму «Інкопмарк», що стала одним із засновників «Республіки». За інформацією джерел SKELET-info, Ігор Шаров перебрався до Києва завдяки зв’язкам свого старшого брата-міліціонера з колишнім начальником Кіровоградського обласного УМВС Юрієм Кравченком (майбутній міністр МВС). Це сталося якраз тоді, коли Кравченко з 1993-го року став головою Державного митного комітету України, тобто відкрив «Республіці» ворота митниці. Ну, тут більш-менш зрозуміло.
Другий — Ігор Бакай, який до 1993 року «перебивався» торгівлею продуктами і раптом злетів до президента однієї з найбільших газових компаній, яка ще й безкарно обікрала державу на півмільярда «баксів». А ось секрет його успіху дивує так само, як і кар’єрний зліт його помічника Абдулліна. Можливо, він дійсно доводиться племінником першому президенту Леоніду Кравчуку, про що не раз повідомляли різні джерела. Але можливо, справа була в інших, аж ніяк не родинних зв’язках Бакая з найбільшими ОЗУ Києва та їхніми високопоставленими покровителями.
Коли на виборах 2002 року Бакай балотувався по мажоритарному округу в Рівному, то він запам’ятався там своєю політичною рекламою в товаристві братів Кличків. Це, до речі, був перший випадок, коли Клички брали участь у великій політиці, нехай і лише як команда підтримки. Так ось, ще в 1997-му Бакай став основним спонсором Віталія Кличка, але близько зійшовся з цією зіркою спорту ще на початку 90-х, коли той був протеже кримінального авторитета Рибки (Віктора Рибалка). Можна було б припустити, що Бакай «викупив» Кличка у Рибки, але це не так. Тому що на початку 90-х вони всі були однією командою: і Бакай, і Кличко, і Рибка. Тоді ж до їхньої команди приєднався Олександр Абдуллін, пов’язаний з іншою командою — Олександра Волкова і Володимира Киселя (Діда). Усіх їх (включно з Шаровим) об’єднав великий бізнес, що здійснювався через корпорацію «Республіка». До якого також мали стосунки Семен Могилевич і його київський «смотрящий» Олександр Пресман. До речі, коли 1997 року Кисіль опинився в СІЗО, то гроші на його викуп (мільйон доларів) дав Бакай, заносив же їх в УБОЗ Пресман.
Бізнес цей почався аж ніяк не з газу, але історія перших великих оборудок «Республіки» перебуває, що називається, похованою в бетоні. Схоже, що через корпорацію проходив потік масштабного розграбування України і всіляких афер, у яких брали участь як високопоставлені чиновники, так і кримінальні «авторитети». До наших днів дійшла інформація лише про одну угоду (можливо, скоро відкриються й інші), та й то не повністю. А саме: банк «Україна» видав невеликому банку «Альянс» кредит у розмірі 30 мільярдів карбованців, на який було придбано партію діамантів (можливо, з державних фондів), потім ці діаманти продали через «Республіку» в Узбекистан уже за 110 мільярдів. Зрозуміло, карбованці в Узбекистані не друкувалися. Йдеться про бартерні операції, під час яких «Республіка» отримала за ці діаманти (або за кредит, заставою якого вони були) якийсь товар на зазначену суму — і його потім теж вигідно перепродали. З українського боку покривав угоду, до речі, Віталій Масол, який незабаром після цього знову став прем’єром.
Очевидно, що подібних угод було чимало, і саме вони дали змогу Бакаю (і Абдулліну, який його супроводжував) швидко протоптати доріжку до палаців середньоазіатських «емірів», де він домовився про бартерні газові схеми. Ситуація була така: на початку 1994 року держкомпанія «Укргазпром», через гіперінфляцію і кризу неплатежів, заборгувала Росії і Туркменістану величезні суми за газ — і їй просто перестали його продавати (а в лютому 1994-го російський «Газпром» уперше на дві доби зупинив транзит газу через Україну). Це стало причиною того, що закупівлями газу в Україні стали займатися ті, хто міг за нього заплатити — тобто приватні компанії. «Ітера» і “Співдружність” (з 1995 року — ЄЕСУ) закуповували газ переважно в Росії, а “Індустріальний союз Донбасу” — в Узбекистані, і повністю обслуговували інтереси своїх власників.
«Республіка» ж мала стати посередником між “Укргазпромом” і Туркменістаном, і насамперед розрахуватися за старі борги — саме на це її і благословив Леонід Кравчук, який готувався до дострокових виборів.
Статутний капітал «Республіки» становив близько 4 тисяч доларів, газовий борг України перед Туркменістаном — 672 мільйони доларів. Своїх грошей у «Республіки» фактично не було, проте, користуючись «необмеженим кредитом» від Кабміну і президента, за кілька місяців 1994 року «Республіка», під управлінням Бакая, Шарова і Абдулліна, якось розрулила старі борги «Укргазпрому». Причому так, що туркменський президент Ніязов став великим другом Бакая — тобто напевно отримав з цього хороші «відкати». Однак догоджання «туркменбаші» дорого обійшлися українським підприємствам, чия відправлена до Туркменістану продукція залишилася неоплаченою, а взяті в українських банках кредити не були повернуті. Те саме сталося і з туркменським газом, поставленим за новими договорами 1994 року: «Республіка» майже розрахувалася за нього з Туркменістаном, проте знову нічого не повернула ні українським підприємствам і банкам, ні в український бюджет.
Куди ж поділися гроші? За інформацією джерел SKELET-info, значна частина пішла на фінансування виборчої кампанії Кравчука (президентські вибори), плюс до виборчих фондів кількох чиновників і бізнесменів, які балотувалися в мажоритарних округах (парламентські вибори). Мабуть, це і стало основною причиною того, що після виборів «Республіка» просто швидко згорнула свою діяльність. Але ось нова загадка: у сховищах «Укргазпрому» ще два роки (!) лежали недоторканими 2,2 мільярда кубометрів газу, що належать «Республіці» — і ніхто не посмів їх конфіскувати в рахунок сплати боргів корпорації перед бюджетом і держпідприємствами, що сягали півмільярда доларів! Ба більше, незабаром документація «Республіки» згоріла під час таємничої пожежі в її головному офісі.
Шахраї з «Інтергазу»
У лютому 1995 року в Сімферополі було засновано ЗАТ «Інтергаз» (ЄДРПОУ 22298336). Уже давно це нічим не примітна фірмочка, що займається не зрозуміло чим і переписана на якихось підставних осіб. Однак саме з неї почався новий масштабний проєкт Бакая та Абдулліна. За кілька місяців вони зареєстрували в Україні низку однойменних дочірніх компаній, головний холдинг у Києві (АТЗТ «Інтергаз»), а в Пенсільванії (США) компанію «Intergas Inc» — директором якої став Ігор Шаров. Головний офіс «Інтергазу» в чині президента ЗАТ очолили Олександр Абдуллін, який залишався на цій посаді до весни 1998 року, поки не отримав мандат народного депутата, та Ігор Шаров (як голова ради правління).
Цікаво, що першим віце-президентом «Інтергазу», тобто заступником Абдулліна, став тоді івано-франківський бізнесмен Олексій Івченко — майбутній скандальний глава «Нафтогазу» та майбутній власник «Єврогазбанку», який луснув, взувши вкладників і кредиторів на 2,18 мільярда гривень. Саме з посади в «Інтергазі», у команді Бакая, Абдулліна, Пресмана і Киселя почалася його стрімка газова кар’єра. Але яким вітром його туди занесло, теж залишилося таємницею. Івченко — дуже темна конячка, відомо лише, що він був людиною від якогось угруповання, яке контролювало на Галичині нафтогазовий бізнес і вирішило брати участь у великій затії Бакая.
Разом із Бакаєм, Абдуллін неодноразово їздив до США, де вони займалися придбанням дорогої нерухомості за гроші, виведені з українського «Інтергазу» в його пенсільванську філію «Intergas Inc». Знову ж таки, було відомо, що «ранчо» собі там купили Бакай і Шаров, а ось інформація щодо Абдулліна знову виявилася ретельно видаленою. Так само, як і всі подробиці про діяльність «Інтергазу», хоча приховати їх було не просто: корпорація була найбільшим імпортером газу. Лише 1996-го «Інтергаз» придбав у «Газпрому» 10 мільярдів кубометрів блакитного палива за ціною 80 доларів — це було набагато дорожче, ніж туркменський газ (по 55), проте з якоїсь причини «Інтергаз» переключився з Туркменістану на Росію. Можливо, прізвище цієї причини було Пресман — він був «смотрящим» від Могилевича, який зі свого боку був зацікавлений у продажах російського газу (не «газпромівського», але через «Газпром»).
Однак того ж 1996 року прем’єром став Павло Лазаренко, який протегував корпорації ЄЕСУ (Юлія Тимошенко). Справи в «Інтергазу» пішли не так добре, як могли б, проте команда Бакая-Шарова-Абдулліна встигла підмазатися до Леоніда Кучми. Ще 1996-го Ігоря Шарова, який перебіг із Компартії (газовий олігарх обирався в Раду як комуніст) до пропрезидентського «Конституційного центру», було призначено представником Кучми в парламенті.
А 1997-го Ігоря Бакая призначили заступником міністра нафтової і газової промисловості України. За кілька місяців Бакай закинув афери з приватними компаніями і створив державну корпорацію «Нафтогаз України» — до якої увійшли структури «Укргазпрому» та «Укргазу», що розвалилися. За задумом Бакая «Нафтогаз» став газовим монополістом, тому діяльність усіх інших газових компаній була згорнута.
Як «племінник Кравчука» так швидко зумів увійти в довіру до Кучми? Можливо, цьому посприяв Олександр Волков, який фінансував Кучму на виборах 1994 року і відтоді входив до ближнього кола Леоніда Даниловича. Ну а спільною ланкою між Бакаєм і Волковим був «авторитет» Кисіль.
На той час Олександр Абдуллін і сам розжився мандатом, обравшись навесні 1998-го до Верховної Ради за виборчим округом №97 (Київ) і влившись у лави вічних нардепів — він уже 21 рік, як то кажуть, не вилазить із парламенту. І це йому дуже знадобилося вже того ж 1998-го року, коли Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Абдулліна і трьох його партнерів: Олега Рафальського, Валерія Акопяна та Олега Зельдіна.
Акопян був головним бухгалтером «Республіки» та «Інтергазу», тобто безпосереднім учасником усіх їхніх брудних схем. Рафальського називали людиною Шарова — він теж із «кіровоградських», але в «нульових» приєднався до «донецьких» і довго вірно служив Януковичу, зробивши кар’єру заступника його Адміністрації (2010-2014), після чого перебіг служити Турчинову, а потім Порошенку. Про Зельдіна інформації не збереглося, можливо, він був тісно пов’язаний саме з Абдулліним, який теж ретельно підчищав своє минуле.
Цій четвірці інкримінували масштабні афери з бартерними операціями із закупівлі газу, крадіжку грошей у держпідприємств, які відпускали продукцію для бартерних розрахунків за газ, несплату величезних сум до бюджету, а також відмивання брудних грошей через «Укргазбанк» і перекази великих сум за кордон (зокрема до США). Справі дали хід, слідчі вилучили в «Укргазбанку» пачки документів. Однак потім за наказом згори розслідування згорнули, документи повернули банку, а про справу забули — після чого знову сталася пожежа, і всі докази нібито згоріли. Як бачите, Абдуллін спалював докази в буквальному сенсі цього слова!
Від Кучми до Тимошенка або «Гаманець Тимошенка»
Перший Майдан розкидав старих друзів-компаньйонів. Ігор Шаров пішов у «Блок Литвина», а потім перебрався в Партію Регіонів. Ігор Бакай, який у 2003-2004 очолював Державне управління справами (сумнозвісна «ДУСя»), одразу після Майдану втік до Росії, де буквально одразу ж набув громадянства. Краще за всіх прилаштувався Олексій Івченко, тому що він як голова КУНу (Конгресу українських націоналістів) увійшов в оточення Ющенка — і отримав собі в годування «Нафтогаз». А ось Олександр Абдуллін примудрився миттєво перевзутися: ще під час Майдану він залишався соціал-демократом і тримався за Медведчука, а вже 4 березня 2005 року з’явився поруч із Юлією Тимошенко як її новий соратник і спонсор.
Це призвело до скандалу: проти прийняття Абдулліна до «Батьківщини» категорично виступив відомий український дисидент і правий політик Степан Хмара, який приєднався до БЮТ ще 2001 року. Хмара не міг пробачити Абдулліну вибори 1998 року, де вони разом зіткнулися на 97-му окрузі:
Тоді «газовий король», використовуючи підкупи і всякі брудні методи, просто задавив свого опонента, який розраховував виграти «по-старому» чесною агітацією. Відтоді Хмара бачив в Абдулліні «кучміста», подільника Медведчука і корупціонера — і він був у нестямі від гніву, коли Абдуллін з розгону увійшов до найближчого оточення Тимошенко. Хмара був принциповий, тож Тимошенко довелося вибирати. І хоча Хмара був політичним авторитетом, «Вона» вибрала Абдулліна — точніше, його гроші, дуже великі гроші. І справді, відтоді Абдуллін, окрім регулярних купівель прохідного місця в списку «Батьківщини», не бажав інших коштів на фінансування партії, за що й отримав своє прізвисько «гаманця Тимошенко». І з 2006 року регулярно, ось уже чотири рази, обирається депутатом за партійним списком, піднявшись у ньому з 74-го на 49-те, потім на 28-ме, і тепер на 17-место.
До речі, у 2014 році Абдуллін був один із небагатьох старих соратників Тимошенко, хто не втік від неї в «Народний Фронт». За інформацією джерел, саме гроші Абдулліна допомогли тоді Тимошенко, яка щойно вийшла з в’язниці, прийти до тями і знову стати на ноги, буквально врятували саму партію. Тому тепер він не тільки «гаманець», а й дуже довірена особа Юлії Володимирівни. ЗМІ повідомляли, що тоді Абдуллін навіть викупив у Олександра Турчинова ТОВ «Екотехпром», на яке з 2005 року оформлена оренда будівлі, де розташований головний київський офіс «Батьківщини» (вул. Турівська 13).
Абдуллін традиційно очолює «інформаційний відділ» партії — на тій підставі, що колись він все-таки був журналістом, нехай і недовго. До того ж, будучи партійним «гаманцем», він також оплачує роботу пресслужби «Батьківщини» і замовні матеріали в ЗМІ. А це дає йому змогу формувати думки у двох напрямках: не тільки доносити до виборців зовнішність і позицію Тимошенко (які він же сам, багато в чому, і формує), а й складати для лідера партії огляд настроїв у суспільстві. Фактично Абдуллін є ще й головним політтехнологом Тимошенко. Усе це, самі розумієте, відкриває для нього багато різних можливостей. Ось тільки як тепер Абдуллін пояснить Тимошенко її поразку на виборах, у якій він теж безпосередньо винен? У 2014-му це ще можна було списати на всякі форс-мажори, на зраду соратників-втікачів, а зараз? Але Абдуллін уміє вдавати з себе відданого соратника, навіть якщо при цьому він відверто помиляється.
«Артуре, ти придурок, ти просто придурок!» — такими словами Абдуллін спробував зупинити нещодавній виступ Артура Герасимова (главу фракції БПП), який озвучив з трибуни верховної ради записані переговори Тимошенко з Коломойським. Що ж, він спробував — але в нього не вийшло, і в цьому весь Абдуллін. Який напевно знав про наміри Герасимова і міг би «порішати» з ним це питання ще в кулуарах.
Звідки гроші?
У 2014 році Абдуллін задекларував 173 тисячі 40 гривень доходу, 1 мільйон 127 тисяч 453 гривні на банківських рахунках і 23 мільйони 570 тисяч 500 гривень внесків до статутного (складеного) капіталу товариства, підприємства або організації. Інші члени його сім’ї заробили 192 тисячі гривень дивідендів і відсотків, на рахунках у банках — 2 мільйони 36 тисяч 417 гривень.
На себе народний депутат також задекларував квартиру площею 66,5 кв. м. і автомобіль Porsche Cayenne, на членів сім’ї — квартиру 139,5 кв. м, автомобілі Mercedes-Benz SL і Audi А6.
У декларації за 2015 рік нерухомість у Абдулліна залишилася колишньою, у власності депутата також значилися автомобілі Porsche Cayenne і Hyundai Accent. У його дружини Тетяни Смоленської — автомобілі Mercedes-Benz SL і Audi А6. Крім того, Абдуллін задекларував чотири пари чоловічих годинників (Patek Philippe, Ulysse Nardin, Frank Muller і Vacheron Constantin), на дружину — дві пари жіночих годинників (Girard Perregaux, Vacheron Constantin). Ці ж годинники він вказав у деклараціях за 2016 і 2017 роки. А також Абдуллін володіє корпоративними правами на ТОВ «Екотехпром» і на нього зареєстровано ТОВ «MC-Finance». Ці компанії з’являються і в наступних деклараціях.
За 2015 рік він заробив 77 тисяч 561 гривню, отримав 80 тисяч 559 гривень на виконання депутатських повноважень і 4 тисячі 162 гривні компенсаційних виплат учаснику ЧАЕС. Також Абдуллін задекларував 425 тисяч гривень, 187,5 тисяч доларів і 35 тисяч євро готівкою, на банківських рахунках — 92 тисячі 998 гривень. Його дружина заробила 381 тисячу 804 гривні дивідендів і відсотків. Готівкою у неї було 425 тисяч гривень, 187,5 тисяч доларів і 35 тисяч євро, на рахунках — 2 мільйони 71 тисяча 901 гривня.
У декларації за 2016 рік нерухомість у нардепа значилася та сама, проте було тільки два автомобілі — Porsche Cayenne (у власності Абдулліна) і у дружини з’явився Mercedes-Benz GLA220. У доходах Абдуллін зазначив 158 тисяч 206 гривень зарплати, 169 тисяч 871 гривень на виконання депутатських повноважень, 2 тисячі 680 гривень компенсації учаснику ЧАЕС, 1 тисячу 530 гривень курсової різниці, 150 тисяч гривень доходу від відчуження рухомого майна. Готівкою нардеп задекларував 100 тисяч гривень, 187,5 тисяч доларів і 35 тисяч євро, на рахунках — 16 тисяч 63 гривні, 2 тисячі 993 долари.
У минулорічній декларації в депутата відбулися значні зміни з нерухомістю: в іншому праві власності на Абдулліна задекларовані житловий будинок (519,4 кв. м) і дві земельні ділянки (3 тисячі кв. м. і 200 кв. м). Автомобілі, цінне майно і компанії в декларації залишилися ті самі.
За 2017 рік Абдуллін задекларував 259 тисяч 322 гривні зарплати, 252 тисячі 825 гривень на виконання повноважень депутата, у Смоленської — 340 тисяч 214 гривень доходу від відсотків. Суми готівкою у подружжя залишилися колишні, на банківських рахунках у Абдулліна — 15 тисяч 497 гривень і 2 тисячі 960 доларів, у дружини — 1 мільйон 963 тисячі 875 гривень і 3 тисячі 870 доларів. у декларації також зазначено серед доходів дружини 381 тисяча 805 гривень відсотків, 500 тисяч гривень і 149 тисяч гривень доходу від відчуження рухомого майна. Готівкою у Тетяни Смоленської такі ж суми, як у чоловіка, на банківських рахунках — 1 мільйон 909 тисяч 685 гривень і 6 тисяч 490 доларів.
«Я працював у +40 в Туркменістані і в -40 в Росії», — з роздратуванням відповідав Олександр Абдуллін на запитання журналістів про походження його капіталів, коли на початку 2017 року Генпрокуратура почала перевірку його депутатської декларації. На жаль, журналісти були погано обізнані з минулим нардепа, а тому не стали уточнювати, ким саме і де саме «працював» там заступник Бакая. Ну та тепер здогадатися про це нескладно: від туркменської спеки він ховався в прохолодних палацах Ашхабада, а російські морози перечікував у московських готелях.
А за що ж його перевіряла Генпрокуратура? Конкретні претензії опубліковані не були, але низка задекларованих ним сум справді викликали питання. По-перше, Абдуллін стверджує, що з 1998 року, будучи депутатом, він не займається жодним бізнесом. По-друге, за період з 1998 по 2015 рік він задекларував лише 2,34 мільйона гривень доходів — тільки депутатська зарплата плюс соціальні виплати та матеріальна допомога.
Що ж, в обох випадках Абдуллін збрехав, хоча йому це зійшло з рук, і Генпрокуратура залишила його в спокої. По-перше, ЗМІ давно повідомляли, що Абдуллін є співвласником ЗАТ «Слов’янська спадщина» (його компаньйонами в ній були ще Бакай і Акопян) і ЗАТ «Гермес інвест холдинг», Фонду «Резер» і ЗАТ «Основа». Це тільки те, що вдалося розшукати журналістам в Україні, однак у Абдулліна є «заначки» і за кордоном, ще з часів газових схем.
Крім цього, в його декларації відображені ТОВ «МЦ Файнанс» і вищезгадане ТОВ «Екотехпром», тільки чомусь не вказано одержуваного з них прибутку. По-друге, у своїх доходах Абдуллін чомусь не відобразив дохід, отриманий від продажу вілли в Ле-Канні, а це два мільйони доларів або 10 мільйонів гривень за тодішнім курсом! Не кажучи вже про те, що, за інформацією джерел, Абдуллін у 90-х придбав за кордоном кілька об’єктів нерухомості, які він вигідно здавав в оренду.
Але ж Абдулліну ще доводилося стільки років фінансувати «Батьківщину»! За які ж шиші? Утім, його спонсорство в деклараціях не відображено, хоча відомо, що ТОВ «МЦ Файнанс», яке йому належить, тільки офіційно перераховує в касу БЮТ до 25 тисяч гривень на рік.
А ось ще «невеличкий скандалець»: крім регулярного отримання матеріальної допомоги як народному депутату (це близько 40 тисяч на рік), Олександр Абдуллін не погребував вибити собі ще 4162 гривні соціальної компенсації, що належить «чорнобильцям». Що щиро обурило журналістів, які дізналися про це.
Але ж крім наявності на рахунках сотень тисяч задекларованих гривень і доларів, крім фірм, автомобілів і просторої нерухомості в Києві та області, Олександр Абдуллін ще є власником колекції дорогих годинників.
Так, 2015 року його сфотографували в Раді з годинником «Zenith Defy Xtreme» на руці: тоді його ринкова вартість сягала 300 тисяч гривень, зараз він коштує ще дорожче. Але у своїй декларації він не вказав наявність цього годинника.
Із розслідування журналістів
У декларації за 2011 рік Абдуллін вказав, що на його рахунку в банку
знаходяться 10,6 мільйона гривень і ще 16 мільйонів на рахунках дружини. В
2013 року їхній сукупний капітал зменшився до 25,8 мільйона гривень, а в
2014-му вони нібито витратили 23,6 мільйонів на придбання ТОВ
«Екотехпром», після чого протягом наступних років на їхніх рахунках залишаються 2
мільйони гривень і близько 450 тисяч доларів готівкою (звідки?).
Дещо дивно виглядає в цій декларації квартира в Києві площею
136 кв. метрів, куплена 2012 року й оцінена в… 259 249 гривень
(менше 33 тисяч доларів за курсом того року)
Бізнес
За даними інтернет-видання proUA, Абдуллін причетний до створення таких комерційних структур:
ЗАТ «Слов’янська спадщина»;
ЗАТ «Гермес інвест холдинг»;
ЗАТ «Основа»;
ТОВ «Фонд “Резерв”.
Серед бізнес-партнерів Абдулліна називають Костянтина Жеваго, з яким його пов’язує ЗАТ «Гермес інвест холдинг».
Олександра Рафкатовича також вважають причетним до ЗАТ «Риболовецьке господарство “Пролетарська правда”, ТОВ “Три О”.
Хоча сам Абдуллін досить болісно реагує, коли його називають бізнесменом. «Я ніколи не називав себе бізнесменом«, — каже він (»Українська правда», 30 травня 2006 р.).
«Світська левиця» Оксана Мороз
У 2002-му році Абдуллін засвітився в скандальній історії, яка мимоволі розкрила розмір справжніх статків цього «скромного» нардепа, а також нагадала про його пристрасть до закордонної нерухомості. А сталося ось що: Київська «світська левиця» Оксана Мороз (колишня валютна повія і коханка бандитських «авторитетів», яка стала Оксаною Хант і відкрила супермодний бутік «Санахант» на вул. Грушевського в Києві, де одягається багато чиновників і депутатів) вирішила добряче «обсмоктати» свого чергового чоловіка, американського бізнесмена Алекса Ханта. І випросила в нього віллу у Франції, причому не де-небудь, а в Каннах — знаменитому курорті, де до того ж проходять знамениті кінофестивалі. Щоправда, купити віллу на самому березі не вийшло, і Хант подарував своїй дружині особняк у Ле-Канні, невеликому містечку за два кілометри на північ від Канн. Подарував, не підозрюючи, що Оксана Мороз уже запустила в дію свій план, і через кілька місяців вона виставить Ханта за двері ні з чим. А вся ця операція здійснювалася Оксаною Мороз за допомогою її давнього покровителя Володимира Бедриковського.
Так ось, за даними видання, цю віллу в Ле-Канні продав Ханту не хто інший, як Олександр Абдуллін! Він запросив за неї два мільйони доларів, і отримав одразу ж половину суми від Ханта (з них 850 тисяч готівкою), а решту вже від Оксани Мороз, яка вкрала гроші з рахунків чоловіка. І судячи з того, що Абдуллін не надто засмучувався через продаж вілли в такому гарному місці (море, сонце, кінофестиваль), у нього в запасі було ще щось подібне!
Незаконна земля в Пущі-Водиці
У 2004 році в Пущі-Водиці за допомогою рішення Київради виділили понад 500 га лісу для довгострокової оренди. У результаті з’явилося 170 «дачників», одним із яких став Абдуллін, який отримав ділянку площею 2,72 га. У травні 2005 року Шевченківський районний суд Києва за позовом лідера Партії зелених Віталія Кононова визнав незаконними рішення Київської міської ради про передачу земель у Пущі-Водиці в приватну власність. У 2005 році проти приходу Олександра Абдулліна у фракцію публічно виступив Степан Хмара. Щоправда, сам Абдуллін трактує неприязнь Хмари до себе так: «Зі Степаном Ільковичем у нас давня історія — він програв мені вибори в мажоритарному окрузі в Борисполі 1998 року. І для нього це було шоком! Після цього наші стосунки не склалися».
Зв’язки
Ігор Бакай, український олігарх, громадянин Росії
Юлія Тимошенко, експрем’єр-міністр України
Костянтин Жеваго, народний депутат України
Олександр Волков, український олігарх
Олег Рафальський, заступник Глави Адміністрації Президента України
Валерій Акопян, директор виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Ігор Діденко, колишній перший заступник голови правління НАК «Нафтогаз України».
Олексій Кучеренко, колишній міністр з питань житлово-комунального господарства України.
Олег Зельдін, керуючий партнер «Апекс Берг Контакт-центр Консалтинг».
Регалії
Заслужений журналіст України.
Нагороджений орденами «За заслуги» II і III ступенів, Святого Рівноапостольного князя Володимира I і II ступенів, Почесною грамотою Папи Римського Іона Павла II, медаллю «За заслуги» I ступеня (Спілка ветеранів Афганістану).
Член Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації.
Член груп із міжпарламентських зв’язків із Росією, Швейцарією, Австрією.
Резюме
Олександр Рафкатович той ще «фрукт», його ненаситність нерухомістю і грошима непомірна. Зв’язки з Бакаєм, Тимошенком та іншими вищевказаними особами дали йому багато можливостей для приватизації (в частих випадках незаконної) земель і нерухомості. А неправдива інформація в декларації показує нам «сумлінність» цієї людини.